Гнів

Біблія не називає гріхом усякий гнів. «Гнівайтесь та й не грішіть», — пише Павло, — «нехай сонце не зайде у гніві вашому» (До ефесян 4:26), а Марко розповідає, що Ісус позирнув на своїх противників «гнівно, жалкуючи» (Від Марка 3:5). Застерігає вона від гніву, що не знає впину: «Дурний усю свою досаду виливає, а мудрий здержує її» (Приповісті 29:11); «Відказ лагідний гнів палкий гасить» (Приповісті 15:1); кожен має бути «нескорий на гнів» (Якова 1:19). Ісус поставив гнів на брата поруч із убивством (Від Матвія 5:21–22). Гнів Каїна закінчився першим убивством (Буття 4:5–8), а Саул, розлючений піснею жінок, згодом метнув списа в Давида (1 Самуїлова 18:10–11).

Григорій Великий розрізняв гнів, викликаний ревністю за правду, і гнів, що засліплює. Йому протиставляли терпіння. У «Психомахії» поета Пруденція, близько 405 року, Гнів метає списи в спокійне Терпіння, а коли ті падають, не завдавши шкоди, у люті губить сам себе. Гнівні в Данте йдуть крізь чорний їдкий дим на третьому уступі. Художники зображали Гнів озброєною постаттю з мечем, іноді верхи на ведмеді.